ЛИСТ КОЛИШНЬОЇ ПІДОПІЧНОЇ РАДОМИШЛЬСЬКОГО ПСИХОНЕВРОЛОГІЧНОГО ІНТЕРНАТУ НАТАЛІЇ МАЛІКОВОЇ

до всіх добропорядних людей котрі допомогли їй вирватися зі справжнього пекла і знайти своє щастя

-Велике спасибі усім вам, любі, за дієву душевну підтримку нас, людей, які через життєві обставини змушені були тривалий час знаходитися по інший бік життя, за високим парканом, звідки ви допомогли мені нарешті вирватися. Без вас це було б неможливо.

Завдяки вашій твердій позиції, рішучості слова та вчинків сьогодні я найщасливіша жінка на світі, бо маю власну родину, про яку так мріяла з самого дитинства. Тримаю на руках маленького новонародженого у щасливому шлюбі синочка, тішуся ним та молюся за людей, завдяки яким він з'явився на світ. Уся моя родина дякує вам за такий добрий вчинок.
Я, колишня вихованка інтернату, хочу особливо подякувати колективу газети "Эхо" за високопрофесійне проведення журналістського розслідування, виявлення причин жорстокого поводження нового керівництва психоневрологічного інтернату в особі Світлани Охотенко зі мною, сиротою, зокрема її прагнення будь-якою ціною всупереч і закону, і здоровому глузду не дозволити мені піти з інтернату і поєднати свою долю з коханим нареченим. Особливо хочу подякувати шеф-редактору газети "Эхо" Володимиру Михайловичу Яцкевичу, якого моя родина по праву вважає другим хрещеним батьком маленького Костика, за любов до простих людей, чуйне ставлення та щирість, які проявляє він до всіх принижених та знедолених. А також за те, що журналісти, які працюють під його керівництвом, не побоялися кинути виклик існуючій реальності та стали на мій захист навіть всупереч бажанню влади залишити все на своїх місцях. Не знаю, як би склалася моя доля, чи не наклала б я на себе руки, якби не звернулася за допомогою до газети "Эхо" у найтяжчі моменти свого життя, яке стелилося для мене з дитинства чорним полотном.
Скільки себе пам'ятаю, я жила в казенних установах, заливаючи ночами подушку слізьми. В дитинстві, коли перебувала в інтернаті для малолітніх у Новій Боровій, мріяла, що тато і мама візьмуть мене за руку та поведуть у зовсім інший світ, де немає вихователів-надзирателів та панує любов і сімейний затишок. Але тоді доля не змилувалася наді мною. Я залишалася наодинці зі своїми нездійсненними мріями. Коли стала повнолітньою і мала залишити інтернат, потрапила до спеціалізованого психоневрологічного інтернату у Радомишлі, де мала провести решту свого життя. Але коли Неля Григорівна Довжик почала ним керувати, вона одразу помітила моє бажання вирватися звідти і стати в майбутньому дружиною та матір'ю, і всіляко підтримувала моє прагнення. Коли на моєму горизонті нарешті з'явився світлий ліхтарик, я зустріла людину, яку щиро покохала і яка покохала мене. Я чекала народження дитини, перебуваючи на обліку в інтернаті.
Але згодом керівництво змінилося, і все моє життя пішло шкереберть. В.о. директора стала людина, як на мене, без справжньої душі і серця Світлана Охотенко, котра почала мене переслідувати та залякувати, намагаючись примусити мене зробити аборт, як вона вже робила це з уже згадуваною в газеті "Эхо" своєю опікуваною Іриною Бойчук. На щастя, мені, на відміну від Ірини, поталанило вирватися з-під її хижого крила у тимчасову відпустку. І таким чином я зберегла власну дитину. Перебуваючи у законній відпустці, я мусила переховуватися у різних людей, бо Світлана Охотенко, незважаючи на мою заяву про вихід з інтернату, щоб поєднати свою долю з моїм майбутнім чоловіком, всіляко нацьковувала на мене навіть поліцію, щоб та силоміць повернула мене до інтернату, де я повністю опинилася б у її владі. Це можуть підтвердити багато людей. Цькувала мене, мовби я злочинниця, яка перебуває у розшуку. Хоча я лише хотіла народити немовля, яке вже тоді носила під своїм серцем. Доки я залишалася на волі, вони не могли заподіяти шкоду моєму хлопчику, хоча до останніх днів, доки я була вагітна, не втрачали надії вирвати його з-під мого серця. Докладали всіх зусиль, аби заманити мене на свою територію і там вже покарати по-своєму за моє свавілля. Звичайно, окрім побиття, могли б застосовувати й психотропні препарати - аби зламати мою волю. Ти будеш ходити після цього як п'яний, у тебе будуть руки тремтіти і зуби хитатимуться, слина тектиме з рота. Це, не сумніваюся, робилося б обов'язково, щоб знищити мене і психологічно, і морально. Бо це я бачила на інших.
Погрози я чула по телефону навіть від підопічних, які були моїми подружками, але зламалися, коли нова директриса застосувала до них свої методи "виховання", добре відомі з того часу, коли вона взяла собі за підопічну Ірину Бойчук і почала робити з неї безмовного овоча. Вони телефонували мені і казали, що якщо я не повернуся добровільно, то всім не буде життя. Мовляв,  керівництво інтернату вже підготувало для мене клітку-карцер і я усім їм псую загальну картину надуманого показного благополуччя в інтернаті за нового керівництва.
Я тремтіла від страху, коли разом зі своєю майбутньою свекрухою переступила поріг газети "Эхо", куди звернулася за допомогою. Мене підтримали не лише словом, а й ділом. Разом ми звернулися із заявою до департаменту праці та соціального захисту населення, де Василь Миколайович Павлюк дуже чемно нас прийняв і вчасно надав консультацію, як у такому випадку діяти за законом. Бо С. Охотенко вчиняла беззаконня.
Мати мого чоловіка, яка прийняла мене у свою родину і ставиться до мене, як до рідної дочки, досі не розуміє, чому навколо мене тривалий час точилася така колотнеча. Чому нове керівництво інтернату за ініціативи такої бездушної людини, як С. Охотенко, докладало титанічних зусиль, аби я знову опинилася там, а не продовжувала вести щасливе самостійне життя? Адже я вважаюся дієздатною, і державні опікуни повинні були бути зацікавленими в тому, щоб психоневрологічні інтернати не були заповнені здоровими знедоленими жінками. А там, я впевнена, є немало таких, як я, котрі теж мали б бути щасливими у сімейному житті.
На завершення хочу звернутися до правоохоронних органів, до влади. Я не мстива людина, бо натерпілася в житті ой скільки! Але хіба місце у керівництві радомишльським інтернатом такій жорстокій і безсердечній людині, як колишній майор міліції Світлана Володимирівна Охотенко? І як не соромно тим депутатам облради, котрі проголосували за те, аби вона стала директором?

З повагою і вдячністю Наталія МАЛІКОВА

 


Баннер
Баннер

Лента новостей

сейчас на сайте

Сейчас 133 гостей онлайн

Газета "Эхо" © 1989-2018. При любом использовании материалов сайта ссылка (для интернет-изданий - гиперссылка) на на http://www.exo.net.ua обязательна
новости житомира