ПРОЙШОВ КРІЗЬ СПРАВЖНЄ ПЕКЛО

Чи задумалися ми хоч на мить про те, хто ці одвічні солдати?

І юні ще зовсім, і вже в літах, хлібороби, робітники, вчителі, лікарі? Їх об'єднало одне слово - "солдати". Чи чекає на них вдома мати, дружина, кохана? Чи є в них що їсти? Про що вони думали перед загрозою смерті, сидячи в холодних окопах у хвилини затишшя між битвами? Чи про ту веселу неподільну багатонаціональну державу, чи бачили перед собою рідну до болю "Україну в огні"?

Чи сумують за рідним краєм? Чи мріяли про подвиги, чи бажали слави, чи думали, що роблять крок у безсмертя?
Мені вдалося поспілкуватися з одним із таких воїнів. 48-річний Віктор Норинчак із с. Красилівка, що на Овруччині, служив у Новоград-Волинській 30-й бригаді у Дебальцевому піхотинцем-кулеметником півтора року. Він погодився відверто розповісти про справжнє обличчя війни, хоча й досі зі сльозами на очах та пекучим болем в серці згадує пережите.
- Війна - страшне лихо, де можна втратити не тільки частину тіла, а й життя. Чому ви вирішили піти на фронт добровольцем? Чи не боялися?
- Ворог напав на рідну державу, і я не зміг всидіти на місці. Бо не з перших вуст знаю, що таке війна. Ні, я не дуже боявся, бо вже маю досвід. Я з 18 років на війні. А от мої побратими, молоді хлопці, боялися. Проте, якщо відверто, складно адаптуватися до постійних обстрілів та до життя в таких важких умовах.
- Чи забезпечувала держава всім необхідним: їжею, зброєю, одягом, технікою? Та яку роль у вашому житті відіграли волонтери?
- Держава давала зброю, але переважно стару, 70-80-х років випуску, яка ламалася. Не раз була ситуація, коли БМП (автомобіль піхоти) ламався прямо під час обстрілів. Те ж саме з танками, котрі просто переставали їхати. Волонтерам треба поставити пам'ятники за те, що вони надавали все необхідне. Якби не вони, то, можливо, і нас вже не було б в живих. А нормальна сучасна техніка стоїть в тилу біля штабів командирів, її на передову не дуже дають...
- А як же побачити ситуацію зсередини подій?
- Нашими очима і вухами були собаки Лисиця та Циган. Одного разу собаки побігли в бік ворога. Я подумав, що знову обстріл, проте по тону гавкання собак ми зрозуміли, що їм трапилася якась тваринка. А бувало, що й вгадували ворога. На боці ворога служать різні люди. Одні готові вбивати нас, а інші, навпаки, просто стріляють у повітря, щоб використати патрони та отримати гроші. Проте на початку, як мені розповідали, там були судимі, безхатченки - всі, у кого не було прописки. А коли ті люди без прописки вмирали, то російські командири їх просто як непотріб скидали в яму. Обстрілювали часто, пересуватися потрібно було обережно, бо чатували на нас снайпери. Але найболючішим ударом стало поховання побратимів. Ці спогади й досі страшні, я втратив багато друзів.
- Які настрої були у місцевого населення?
- Не завжди добрі, окремі нас ненавиділи. Пам'ятаю, як літня жінка 70 років підійшла до блокпоста і запитала: "Це правда, що ви дітей вбиваєте, їсте їх та кров п'єте?". Я був шокований і запитав, чому вона так думає. Виявляється,  на окупованих територіях немає українських телеканалів, лише російські, де показують про нас огидні та брехливі сюжети.
Я її запитав, чи є в неї що їсти, може, їй допомогти. Та вона просто пішла... Ось такі настрої у населення після російської брехливої пропаганди. Чомусь своїх земляків вони ненавидять, а ворогів поважають.
- Після повернення додому важко вам було звикнути до нормального життя? Як сприймали вас односельці?
- Коли повернувся, то цілий тиждень лежав і дивився в стелю, нічого не їв, пив лише воду. Коли прогримів грім, я схопив якісь речі (думав, що знову обстріл, подумки хапав зброю і тікав) та й побіг, врізавшись головою у хатні двері. Залишилася велика шишка на голові. Зараз вже трохи звик, проте спогади, немов гостре лезо, ріжуть пам'ять. Односільчани сприймають по-різному: хтось каже вдячні слова, а хтось не розуміє і засуджує. У кожного своя думка з цього приводу.
- Як гадаєте, коли прийде омріяний мир?
- Я думаю, що не скоро, бо є безліч причин для цього. Проте сподіваюся, що все вирішиться і в Україну прийде довгоочікуваний мир та перестануть гинути хлопці.
...Війна - пекло, адже такі люди, як наш герой, клялися у вірності Батьківщині, вони воювали не заради зірочок на погонах чи наживи.
У Віктора на лацкані виблискують 4 відзнаки за вірну службу. Тож давайте і ми будемо берегти та підтримувати свою країну і її захисників. Бо вони ж борються і за кожного з нас...

Юлія ХОМЕНКО, наш власкор, Овруцький район

Баннер
Баннер
Баннер

Лента новостей

сейчас на сайте

Сейчас 75 гостей онлайн

Газета "Эхо" © 1989-2020. При любом использовании материалов сайта ссылка (для интернет-изданий - гиперссылка) на на http://www.exo.net.ua обязательна
новости житомира