УРОКИ ТАМАРИ МИКОЛАЙЧУК

Наприкінці минулого року одному з найкращих педагогів Житомирщини виповнилося 75 років

Одного з перших днів вересня 1970 року у нашому десятому «А» мав відбутися урок російської літератури. До класу зайшла незнайома струнка молода жінка. Ми всі стоячи завмерли. Майже з непомітною посмішкою вона обвела нас, привіталася і попросила сідати. Коротко мовила, як її звати, що відтепер викладатиме у нас літературу.

Вже не пам»ятаю тему того першого уроку. У класі, як це не дивно, панувала тиша. Спершу тому що всі, навіть одчайдушні бешкетники, боялися нової вчительки. А потім просто тому, що Тамара Сергіївна зачарувала нас. Говорила спокійно, без пафосу й особливих емоцій. Але дуже цікаво. Про зв»язок літератури з життям. Про те, що головне її завдання – не стільки розважати читачів, скільки примушувати мислити.

Так сталося, що для мене мова і література, інші гуманітарні дисципліни змалку були улюбленими предметами. Любов до них, і взагалі до навчання якось непомітно прищепили батьки-педагоги, а потім наша перша вчителька Ольга Петрівна Ісаєнко, мовники Лілія Іванівна Стахурська, географ Ганна Олександрівна Жембрівська, історик Олександр Іванович Гарбар, хіміки-біологи Віра Василівна Стоцька і Лариса Федорівна Малюшицька, фізкультурники Микола Євгенович Павлов і Леонід Михайлович Турбін, англійці Алла Сергіївна Шеремет та Анатолій Петрович Аксьонкін, викладач військової підготовки Микола Васильович Крепченко, фізик Ніла Миколаївна Зубрицька-Ольшевська, трудовики Василь Кузьмич Олійник, Сергій Кіндратович Панченко та інші вчителі. На жаль, невблаганний час залишає в пам»яті інколи тільки обличчя і почуття вдячності, що вводили нас у життя.

Тамара Сергіївна Миколайчук гідно продовжила професійні традиції старших колег. Вона прийшла до нашої школи, яка розміщувалася в ті часи у нинішніх приміщеннях 3-ї, після закінчення Житомирського педагогічного інституту, а потім кількох років роботи у школі-інтернаті. Вразила нас блискучим знанням свого предмету, умінням ошелешувати учнів несподіваними запитаннями, умінням спонукати думати, шукати нові відповіді.

Окрім обов»язкового програмового матеріалу, вона постійно знайомила нас із новинками сучасної радянської і зарубіжної літератури і поезії. Вміла подавати свій предмет і просто свої погляди на життя крізь призму проблем, які цікавили юних. Її уроки перетворювалися на цікаві бесіди і дискусії, можна сказати, ровесників. Педагог ніколи не нав»язувала нам директивно, силою авторитету свою думку. Будувала розмову так, що до правильних висновків ми доходили самі.

Якось їй на очі потрапив у моєму зошиті забутий мною клаптик поквецяного паперу, на якому я відпрацьовував риму до наївного юнацького вірша. На перерві запитала, наскільки серйозне моє захоплення. Признався, що вдома лежить цілий зошит. Попросила принести.

І якось зимового дня після шостого уроку, коли всі розійшлися, ми з Тамарою Сергіївною залишилися у класі. Вона уважно перечитала мої недолугі витвори, дуже тактовно, інколи дотепно, покритикувала недоліки.

Почала розпитувати про плани, мрії, погляди на життя. В юності будь-яка дурниця може здаватися непереборною проблемою. Вчителька мудро розвіяла деякі мої страхи і комплекси.

За розмовою ми не помітили, як за вікном згустилися сутінки, настав вечір. Коли вирішили йти додому, виявилося, що її пальто і сумка лишилися в учительській, а вона була замкнена! Треба шукати сторожа.

Я зумів відчинити вікно у класі на першому поверсі навпроти учительської і виліз на подвір»я. Сторож жив при школі. Того вечора він виявився страшенно п»янючим і ніяк не міг второпати, що я від нього хочу. Довелося мало не силоміць тягти його, щоб відчинив замкнені двері школи (не лізти ж учительці через вікно!) і вчительську.

Інша пригода сталася через кілька років, коли я вже навчався на останньому курсі інституту. Приїхавши якось на зимові канікули до батьків, зимового вечора я пішов перевідати Тамару Сергіївну. Вони з чоловіком Петром Кириловичем в ті роки мешкали у двоповерхівці, збудованій на вулиці Міськради на місці колишнього кінотеатру навпроти швейної фабрики. До речі, це був перший у Радомишлі великопанельний будинок, споруджений в 60-х роках. Пригадую, вранці я йшов до школи. На вулиці стояли потужні трейлери з небаченими ще бетонними панелями з вмурованими в них вікнами і дверми й автокрани. Вдень повертався додому – будівельники вже монтували коробку другого поверху.

У Миколайчуків була чудова бібліотека, яка постійно поповнювалася новими, часто рідкісними виданнями. Поспілкувавшись з цікавим гостинним подружжям, а Петро Кирилович – теж цікавий чоловік, працював у «Зорі Полісся», потім на різних керівних посадах у районі, я попрощався і пішов. У під»їзді було темно. У дверях об щось вдарився ногою. Подумав, що там не було скла, підскочив і вистрибнув, як мені здалося, крізь проріз на темне подвір»я. Не звернув увагу, що з другого поверху хтось спускався східцями.

Я не встиг повернути за ріг будинку, як раптом хтось схопив мене за плече. В обличчя вдарило світло ліхтарика. «Постав на місце драбинку!» -- гаркнув незнайомий чоловік. «Відпустіть! Яку драбинку?» -- я не міг второпати, про що йдеться, і намагався вирватися. «Це ти, мерзотнику, поклав у дверях драбинку, а я гепнувся! Негайно постав на місце!»

Тепер до мене дійшло, що у під»їзді стояла для чогось маленька драбинка. Якийсь жартівник перекрив нею темний вихід з відчинених дверей. Я, спортсмен, перестрибнув, виявляється, не в проріз для скла, а через неї. А от дядьку пощастило менше. Він подумав, що це я похуліганив…

Однак, перш ніж з»ясувати, сталося, я спершу хотів звільнитися від його чіпкої руки. Не звик до такого негречного поводження. Одним ліктем намагаюся відштовхути незнайомця. Іншим притримую за пазухою позичені у Миколайчуків дві новенькі книжки, які почали сунутися вниз і могли впасти у грязюку. І тут одержую масивним металевим ліхтариком удар в перенісся. Аж іскри посипалися. Теж не лишаюся в боргу, кілька разів топлю кулаком кривдникові в обличчя.

Братовбивства не сталося завдяки тому, що наші лайку і крики за вікном почули Миколайчуки й інші сусіди. Вискочили, розчепили. Петро Кирилович повернув мене до них у квартиру, повів умиватися, бо в мене з носа юшила кров. Я поривався побігти на другий поверх і відлупцювати їхнього сусіда. Миколайчуки заспокоїли, розповіли, що то нервово хворий чоловік, який помилився, хай його Бог простить.

Вдома мій розбитий ніс побачили батьки. Мама зателефонувала Миколайчукам і сплеснула руками: «Ти побився в колишнім відповідальним секретарем «Зорі Полісся»! Ти ж міг його вбити! А він – чудова людина. Тільки зараз дуже хворий…» «Артилерія інколи б»є по своїх…» -- філософськи зітхнув батько-фронтовик. Згодом про ту історію ми з Миколайчуками згадували з сумним гумором. А я був у добрих стосунках з його сином, теж колишнім учнем Тамари Сергіївни.

Які пригоди нам не підкидає інколи життя, але ми, а всі ми родом з дитинства, завжди з вдячністю згадуємо нашу другу школу. Мені не дадуть збрехати мої однокласники помічник ректора Національного авіаційного інституту доцент Людмила Скуратівська, вчительки гімназії Світлана Хохлова і Надія Пивоваренко, викладач Національного транспортного університету кандидат технічних наук Руслан Осіпа, провідний інженер Державного агентства з атомної енергетики Володимир Васильєв, лікар-кардіолог Ольга Захарченко-Борисова і багато інших вихованців нашої 2-ї школи. Одні з них за прикладом нашої улюбленої вчительки обрали непросту професію педагога, інші просто стали такими ж порядними, нормальними людьми, залюбленими у свої професії.

Тамара Сергіївна нині на заслуженому відпочинку. Однак назвати відпочинком статус пенсіонерки назвати важко. Доглядає Петра Кириловича, який на старість років став інвалідом, допомагає дітям та онукам. А ще живе вдячними спогадами про чудовий педагогічний колектив, у якому їй пощастило працювати, зібраний і згуртований іншим чудовим педагогом та організатором, почесним громадянином Радомишля заслуженим вчителем України Петром Васильовичем Жудрою, чиє ім»я носить одна з вулиць нашого міста. І мріє про те, що міська влада нарешті прийме рішення про встановлення на приміщенні гімназії меморіальної дошки на честь Петра Васильовича, якому в лютому наступного року виповнилося б 100 років.

Вогонь пам»яті про людей, які кували ратну і трудову славу поліського краю, не повинен згасати.

 

Володимир ШУНЕВИЧ,

редактор газети державного авіазаводу «АНТОНОВ», лауреат премії «Золоте перо»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На фото: Тамара Сергіївна Миколайчук зі своїми учнями (зліва направо), випускниками 1971 року Русланом Осіпою, Людмилою Македонською(Скуратівською) і Володимиром Васильєвим. 2020 рік

Баннер
Баннер
Баннер

Лента новостей

сейчас на сайте

Сейчас 207 гостей онлайн

Газета "Эхо" © 1989-2020. При любом использовании материалов сайта ссылка (для интернет-изданий - гиперссылка) на на http://www.exo.net.ua обязательна
новости житомира