Ця історія повчальна
Вона значною мірою пояснює, чому Україна, маючи колосальний ресурсний і виробничий потенціал, ніяк не може подолати свої численні соціально-економічні проблеми. Мало того – з тієї ж бюрократичної причини частина з них лише загострюється.
Почнемо з маловідомого: у Житомирі по вулиці Вересівській, 15 свого часу успішно діяв потужний науково-дослідницький центр Українського інституту вірусології. Ще 1989 року він мав найсучасніше на той час вітчизняне обладнання з можливостями розробок і виготовлення вакцин проти особливо небезпечних хвороб. Не виключено, що згодом він міг би стати надійною опорою у боротьбі з коронавірусом, і до його нинішніх численних жертв справа не дійшла б. Однак після розвалу СРСР держава махнула на цей унікальний центр рукою, а за останні 10 років комплекс було, по суті, знищено. Причому зробили це не якісь віртуальні «вороги України», а наші державні чиновники, що отримують з бюджету непогану зарплату і повинні були всіляко сприяти ефективному використанню державної власності.
Цей комплекс, або « Станція дослідження ящуру», як прозвали її житомиряни, був збудований 1987 року і належав Академії аграрних наук України. Останні чверть століття через відсутність фінансування він не використовувався взагалі, отож до виробництва сироваток і вакцин у ньому так і не приступили. Масштаби комплексу вражають: на земельній ділянці площею 2 гектари розміщені виробничі споруди площею до 3 тисяч квадратних метрів! Таку ж площу займають лабораторні приміщення. Є окрема котельня, власні водозабір, каналізація, підстанція, тощо. А загалом площа цієї станції перевищує 8500 квадратних метрів!
Спробу реанімувати її зробили у 2005 році, маючи намір все-таки виробляти тут сироватки і вакцини, однак із цього задуму нічого, на жаль, не вийшло. Наступну спробу «оживити» центр в 2017 році зробило Житомирське ТОВ «Технополіс», яке очолює Олександр Рогаль. Його проект теж був перспективним: після ремонту приміщень в них планували організувати дослідне виробництво сухих кормів для тваринництва, які на той час в Україні практично ніхто не виробляв.
– Віддачу цього інвестиційного проекту вже тоді можна було оцінити у десятки мільйонів гривень. Ми хотіли створити, як мінімум, 20 робочих місць із високою, не нижчою, ніж середня по області, зарплатою, вже навіть подали відповідну заявку в обласний центр зайнятості, – розповідає Олександр Рогаль. – Вигода і для держави, і для Житомирщини очевидна! Здавалося б, хто буде проти цього? Як і годиться, ми подали свої чіткі пропозиції розпоряднику майна – Міністерству аграрної політики. А коли отримали його дозвіл, уклали договір оренди із Житомирським регіональним відділенням Фонду державного майна. Всі передбачені діючим законодавством конкурсні процедури ми пройшли успішно. І тут своє «Ні!» сказала бюрократична машина: Мінагрополітики раптом не захотіло давати нам дозвіл на ремонтні роботи!
Отоді й почалося затяжне «ходіння по муках»! Товариство «Технополіс» без кінця оббивало пороги різних інстанцій, намагаючись довести чиновникам неабияку вигоду від реалізації цього проекту. Йшли «чолобитні» в Кабінет Міністрів, Мінекономрозвитку, обласну державну адміністрацію, Фонд держмайна…Довелося звертатися навіть до господарського суду! Але віз, як не прикро, і нині там!
Ми теж пройшли цим зачарованим ланцюжком, намагаючись вияснити, кому ж із чиновників, на якому етапі і чому саме не хочеться, щоб держава буквально на рівному місці стабільно отримувала непогані прибутки, а люди мали високооплачувану роботу.
Наше розслідування мимоволі нагадало народну приказку: «Іван киває на Петра!»: знайти крайніх було непросто. Зрештою, все вперлося в балансоутримувача цього майна – державне підприємство «Спецагро», яке ще донедавна було підпорядковане Міністерству розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства. Саме воно категорично не погоджується на модернізацію приміщень товариством «Технопоіс». Наприклад, регіональному відділенню Фонду державного майна «Спецагро» по цьому питанню відмовляло двічі. І щоразу – без будь-яких аргументованих пояснень! Мимоволі виникає підозра, що столичним бюрократам давати такий дозвіл невигідно хоча б по тій банальній причині, що від реалізації проекту вони не матимуть особистої грошової чи іншої вигоди. А місцеві чиновники, у свою чергу, байдуже спостерігали за ними за принципом «Моя хата – скраю!»…
Перед нами – стоси документів, що стосуються цієї парадоксальної ситуації. Серед них –клопотання Олександра Рогаля до голови обласної держадміністрації Віталія Бунечка «Про сприяння вітчизняним інвестиціям в реальний сектор економіки» від 20 липня ц. р. У ньому ТОВ «Технополіс» просить розглянути цю штучно створену проблему на черговому засіданні ради з питань залучення інвестицій. Клопотання прямо вказує на те, що потенційний вітчизняний інвестор став заручником неузгоджень і непоступливості посадових осіб державних установ.
Ще один документ – лист того ж «Технополіса» на ім’я виконуючої обов’язки керівника Держпродспоживслужби Ольги Шевченко «Про неналежне ставлення державних органів до інвестиційного проекту» (2 липня 2020 р.). В ньому ТОВ також звертає увагу на затяжну бюрократичну тяганину, внаслідок якої воно втратило два роки і майже 1,5 мільйона власних коштів на оренду, однак так і не побачило чіткої позиції органів державного управління щодо оренди чи приватизації цього державного майна.
Особливу увагу привертає звернення ТОВ «Технополіс» у Міністерство розвитку економіки, торгівлі і сільського господарства з приводу оренди майна. Виявляється, бюрократична машина, всіляко гальмуючи посування бізнес-проекту, водночас вимагала від товариства постійної оплати оренди! Хоча всі прекрасно розуміли, що орендований об’єкт взагалі не використовується!
Парадокс? Так – цілком у дусі нашого чиновницького часу! Бюрократичний апарат і цього разу чітко демонстрував своє неабияке вміння ставити енергійним підприємцям «палиці в колеса», перешкоджати їм організовувати виробництво, створювати нові робочі місця. Зате модних розмов про «залучення інвестицій» на всіх рівнях при цьому було більш ніж достатньо!
Ми друкуємо цю статтю, ясна річ, зовсім не для того, щоб укотре покритикувати бюрократичний розгардіяш – про нього відомо кожному! Ні, наша мета інша – привернути увагу до цієї ненормальної ситуації керівників області Віталія Бунечка та Володимира Федоренка. Як талановиті організатори виробництва, вони повинні знати і бачити, як нераціонально і непродумано, а якщо прямо – то явно не по-господарськи Житомирщина використовує цю привабливу інвестиційну можливість. І не просто знати, а й допомогти її реалізувати! Адже для позитивного вирішення описаної нами псевдопроблеми зовсім не потрібні особливі затрати і ресурси – достатньо твердо сказати бюрократам: «Все, вистачить!».
Що, зрештою, переможе у цій затяжній житомирській історії: здоровий глузд – чи, як досі, бюрократична метушня та імітація бурхливої діяльності? Дуже хочеться вірити, що державний інтерес все-таки виявиться на висоті!
Микола Василенко
