Від похоронних церемоній
Ніяк не можу відійти…
Ця смерть - неначе куля в скроні:
Ну, ось і ти… Ну, як це ти?!
З тобою стільки пережито!
І не забуду, бо пече:
Мені в біді несамовитій
Підставив першим ти плече!
Я пам'ятаю все донині,
І на прощання щирий сум,
І квіти траурні осінні,
І вдячну пам'ять принесу…
Ці печальні віршовані рядки я написав минулого тижня одразу після несподіваної кончини мого давнього друга Володі Яцкевича, з яким нас пов'язували десятки років міцної, непідробної чоловічої дружби.
Знакового для нашої області діяча - головного редактора газети "Эхо", Заслуженого журналіста України Володимира Михайловича Яцкевича Житомирщина провела в останню путь одразу після козацької Покрови, 15 жовтня. Ми похоронили його на кладовищі в селі Зарічани Житомирського району, де він жив останніми роками.
Того тихого осіннього дня разом з ним у Вічність відлетіла ціла Епоха Володимира Яцкевича. Винятково талановитий медіа-менеджер, він зумів створити в області неофіційну газету нового типу, яку плідно очолював з 1989 року до останніх днів свого життя. Під його вмілим проводом газета "Эхо" у жорсткій конкуренції з іншими виданнями одразу вийшла в лідери газетного ринку, набираючи найбільші тиражі і користуючись величезним авторитетом серед читачів. Навіть зараз, за умов затяжної кризи, її тираж залишається вражаюче великим. У багатьох газетярських питаннях Яцкевич виступив сміливим новатором, випередивши свій час. Усупереч лякливому часу, він ввів у газету рядову людину з її рясними проблемами і сподіваннями. На сайті газети досі виходить його редакторська колонка, в якій він щотижня надав трибуну рядовим...
Нині важко збагнути, яким дивом Володимиру Яцкевичу вдалося реалізувати свій дерзновенний проект у буремні
90-ті роки минулого століття, як радянські чиновники дозволили йому відійти від компартійного шаблону і щономера публікувати сміливі, гострокритичні матеріали. Швидко створивши боєздатний журналістський колектив, Володимир Яцкевич ринув з однодумцями у широку боротьбу за Правду. Вже тоді він продемонстрував своє унікальне кадрове вміння знаходити молодих, перспективних, обдарованих журналістів і об'єднувати їх. І не просто знаходити: він озброював їх новими творчими формулами, вів на нові, нестандартні, ексклюзивні проекти. Як ніхто, умів переконувати, доводити. Не просто керував - він і сам повсякчас був помітним журналістом-практиком! З-під його крила з редакції вийшла ціла плеяда здібної журналістської молоді, яка своєю яскравою творчістю згодом зробила честь навіть маститим столичним виданням!
Колосальний журналістський і менеджерський потенціал Володимира Михайловича гідно оцінювали також на "верхотурі", у Києві та інших регіонах держави. Його відверто побоювалися високопоставлені чинуші, з ним намагалися жити "по-хорошому" впливові народні депутати України.
Беззаперечною була й потужна організаторська та господарська хватка Яцкевича. Шеф-редакторів, які змогли протриматися на хиткій газетній вершині понад 30 років, нині в Україні, мабуть, немає. А він не просто протримався - зумів створити журналістську команду екстра-класу, у складі якої і сам віддавався роботі сповна. Друзі називали його фанатиком журналістики - редакційні справи він вирішував навіть у свята і вихідні, дистанційно, як тепер модно казати. І творчі, і фінансові, і інші - все робив задля колективу як керівник і господарник. Ось хоча б такий промовистий приклад: за 30 з лишком років його керівництва газетою в редакції не було жодного випадку затримки з виплатою авансу чи зарплати.
Прощання з Володимиром Яцкевичем засвідчило, як неухильно відлітає від нас справжня Еліта. За масштабом і глибиною свого мислення і діяльності Володимир Михайлович, безсумнівно, увійшов на Житомирщині до числа тих діячів, які визначають її суть, її громадянське обличчя. Окрім безкомпромісної журналістської діяльності, рідкісної непримиренності до неправди і фальші, він відзначався ще й бойовитістю, готовністю до кінця боротися проти зла. Саме за ці риси люди й обирали Яцкевича депутатом обласної ради. Свої депутатські обов'язки він завжди виконував з честю, у депутатському корпусі незмінно був серед найбільш енергійних і примітних, спрямовуючи всі свої сили, можливості, ділові зв'язки і журналістський хист на повсякденну допомогу землякам. Тих, кому він допоміг в області як депутат, громадський діяч, шеф-редактор найбільш впливової і безкомпромісної газети "Эхо" і просто як людина - тисячі й тисячі.
Особливо душевною була його допомога рідному Радомишльському району. Володимир Яцкевич надзвичайно любив свою малу батьківщину і виривався туди із Житомира за першої ліпшої нагоди. Винятково продуктивною була також його громадська діяльність на козацькій ниві, за що вдячне козацтво Житомирщини удостоїло його високого звання генерала.
На жаль, у нинішній складний час такі поняття, як чуйність та увага до життєвих переживань і проблем іншої людини, неухильно атрофуються, потихеньку переходять у байдужість і показову увагу. Але це ніколи не стосувалося Володимира Яцкевича. Його вистачало і на допомогу рідним та друзям, і на підтримку інших, нерідко навіть незнайомих, чужих людей, які зверталися до нього за підтримкою, або ж він сам пропонував її тим, хто був у скруті. За це його й любили і поважали, навіть попри непростий, вибуховий характер. Однак Володимир Михайлович ніколи не тримав зла за пазухою. Іноді міг добряче "взути" і "припечатати" винуватця, який допустив промах, прямо в очі відверто й різко сказати йому все, що думає. Однак після кожного свого "вибуху" (а без них у вкрай складній журналістській і депутатській роботі обійтись було, мабуть, просто неможливо!) миттєво відходив. Він мав дивовижно велике і гаряче серце, яке, спалюючи самого себе, без кінця роздавав і роздавав іншим.
У Яцкевича були і перемоги, і невдачі. Доля аж ніяк не щадила його - це тільки збоку може здатися, що він тільки те й робив, що спочивав на лаврах, збираючи численні нагороди і відзнаки. Зовсім ні: вистачало в нього і своїх проблем! Але кожну з них він зустрічав з піднятим забралом, ніколи не здавався, завжди боровся до кінця! Він був потужним бійцем, яких у наші дні залишилось обмаль. У своїй книзі спогадів, до якої я колись на його прохання написав передмову, він благородно не зачепив жодного зі своїх ворогів і недругів, котрі, як він жартував, випили з нього цистерни крові! Але я вірю, що громада про них рано чи пізно все одно дізнається…
Я зобов'язаний Володимиру Яцкевичу, крім усього, ще й щирою підтримкою у важкі, кризові, переломні для мене дні. Чесно кажучи, він був першим, хто подав мені тоді руку допомоги. Несподівано відмовили або ж обережно вичікували навіть ті, кого я наївно вважав "своїми до останку". А він без зайвих розмов і розпитувань тут же сказав: все, тримайся, разом не пропадемо!
Кажуть, що велике бачиться на відстані. Я переконаний, що величезні неординарні заслуги Володимира Яцкевича перед Житомирщиною ще будуть оцінені належним чином, достойно, і вдячний край воздасть йому те, що належить віддавати великій Людині після її відльоту у засвіти. А ми, його друзі, колеги, товариші, усі, кому випало щастя жити і працювати пліч-о-пліч з цією сердечною людиною-глибою і яким я висловлюю свої глибокі співчуття, назавжди збережемо світлу, вдячну пам'ять про нього! Вірю, що колектив його флагманської газети "Эхо" зуміє утримати життєво важливий для Житомирщини та України курс, визначений її засновником і багаторічним керманичем!
Василь Головецький, заслужений журналіст України
