Колись у дев’ятому класі через хворобу я добряче відстав від шкільної програми. І гадав, що вже не надолужу й до вузу після школи не вступлю.
Наша Радомишльська середня школа №2 була однією з кращих на Житомирщині, у ній навчалося багато дітей районних спеціалістів і керівників. Вважалося мало не ганьбою, якщо ти добре навчався, а після десятого класу не вступив на навчання.
Вразливий самозакоханий хлопчисько, я був у розпачі. Однак мама - шкільна вчителька, мудра людина, заспокоїла: "Не рюмсай. Пишеш грамотно - підеш у районну газету коректором. Як мій колишній учень Володя Яцкевич. Він, як і ти, добре писав твори. Завжди любив на вільну тему…". Розповіла, що цей простий сільський хлопчина вирізнявся серед своїх міських ровесників якоюсь дорослою розважливістю і мудрістю.
На висоті
Володимир був на вісім років від мене старший і прийшов у нашу школу після восьмирічки у рідному селі Верлок. Я ж навчався у другому класі. Для нас, малечі, дев’ятикласники здавалися дорослими дядьками і тітками. А що вже казати про одинадцятикласників! Вони під час перерв курили мало не в присутності вчителів або цілувалися з дівчатами на лавах оточеного кущами "зеленого класу" на шкільних ділянках. Нас вабив їх незбагненний дорослий світ, ми заздрили і тихцем захоплювалися ними. І на останній шкільній лінійці наприкінці навчального року завжди сумували, що випускники, яких ми таємно обожнювали, - хлопці-спортсмени і красуні-дівчата - назавжди залишають школу, розлетяться по світу і в містечку нашої юності відтепер з’являтимуться лише зрідка.
Так свого часу на кілька років зник з поля зору і мій потаємний кумир Володимир Яцкевич. Згодом я дізнався, що після школи він, як казали в ті часи, завербувався на всесоюзну ударну комсомольсько-молодіжну будову - будівництво знаменитого киснево-конверторного цеху №2 "Криворіжсталі", де працював учнем кочегара, потім монтажником-висотником. Пам’ятаєте пісню "Не кочегары мы, не плотники" з відомого фільму з Миколою Рибниковим?..
Покликала в далекий край Володимира не лише кіношна романтика. В той час єдиною можливістю вирватися з села, якщо ти не вступив до ПТУ або на денне відділення вузу чи технікуму, була путівка на цілину або якусь стратегічно важливу для держави будову. Одержати ці направлення можна було у райкомі комсомолу або безпосередньо в уповноваженого-вербувальника, який постійно жив у готелі в центрі Радомишля, а біля входу висіла табличка із запрошенням їхати на будови Донбасу, Крайньої Півночі або Сибіру.
Батько Яцкевича - сільський коваль, фронтовик, що повернувся з війни з простреленими руками, але не полишив професії, хотів, щоб син продовжив його справу. Володя - хлопець міцної статури - під час шкільних канікул підробляв у нього в кузні молотобійцем. А ночами або коли пас корів його тягнуло до книжок.
Та все одно після одинадцятирічки вступати до вузу юнак не наважився. Був надто скромним.
Його першими університетами життя став Кривбас. Там юнак з Полісся вперше по-справжньому побачив і добро, і зло, живучи в робітничому гуртожитку із звільненими з тюрем вчорашніми рецидивістами. І вперше зазирнув у вічі серйозній небезпеці. На 30-метровій верхотурі вони з товаришем сіли перепочити на вузькій металевій конструкції. Страхувальні пояси не пристебнули - хизувалися перед дівчатами-малярами, які працювали внизу.
Раптом лице товариша перекосило від жаху, він закричав. Володимир інстинктивно вчепився руками за ребра швелера і відчув сильний удар в спину. Виявляється, баштовий кран підняв важку конструкцію, а сильний порив відру спрямував її на хлопців. Якби товариш не сидів навпроти і не закричав, Володю змело б з тієї висоти на захаращений будматеріалами і металом майданчик.
Потім була строкова служба в дивізіоні забезпечення навчального процесу Мінського вищого військового радіотехнічного училища протиповітряної оборони. Там сержант Яцкевич став активним позаштатним кореспондентом газети Білоруського військового округу "Во славу Родины" - розповідав про життя і бойове навчання, побут і дозвілля, проблеми солдатів та офіцерів. Останній гонорар за публікації в армійській газеті наздогнав його вже після звільнення в запас через Радомишльський військкомат. На нього юнак, який доношував військову форму, зміг купити перший у своєму житті костюм.
Його військом були 350 тисяч читачів і виборці
Ми з ним тоді ще не були знайомі. Але я в душі радів, коли знову бачив Володимира біля редакції районної газети "Зоря Полісся", яка знаходилася неподалік нашої
2-ї школи, або у місті. Попрацювавши після служби коректором, непосидючий Володя перейшов у кореспонденти. Спершу мотався на мотоциклі, потім на "Запорожці" по селах і ланах району з фотоапаратом. Потім, коли став кореспондентом-організатором районного радіо, - з переносним магнітофоном. І вранці вдома, коли час було вставати до школи, мене будили його бадьорий голос з радіоточки і репортажі про життя сільських трудівників.
Згодом, коли я став студентом і полишив отчий дім, у тій же "Зорі Полісся", а також в обласній "Радянській Житомирщині" та інших виданнях почали з’являтися кореспонденції за підписом
"В. Яцкевич, слухач Вищої партійної школи при ЦК Компартії України". Дехто, пам’ятаю, іронізував: мовляв, ці навчальні заклади готують кадри для партійної номенклатури. Правильно! Але водночас ВПШ давала чудові знання з теорії і практики управління людьми. І слід не забувати, що більшість випускників партшколи, яка нині називається Академією управління при Президенті України, стали добрими керівниками не лише партійних організацій, а й виробничих, наукових, творчих колективів, державними діячами, керівниками областей, районів, банкірами й олігархами.
Тож і не дивно, що, зробивши непогану кар’єру на обласному радіо, журналіст Володимир Яцкевич у 1990 році організував разом з друзями-"афганцями" та очолив нову газету "Эхо", яка незабаром стала однією найпопулярніших на Житомирщині. І друкуватися в ній вважають за честь навіть журналісти всеукраїнських видань. Бо республіканські газети, за винятком хіба що "Сільських вістей", нині читають переважно жителі великих міст. А "Эхо" однаково люблять і в містах, і в селах. У цьому тижневику, який, до речі, одним з перших в області почав виходити кольоровим друком, публікуються матеріали на всі смаки - і на політичні теми, і на молодіжні, і житейські, і медичні, і для господинь, і для тих, хто цікавиться історією і краєзнавством, і навіть поради ветеринарних лікарів сільським трудівникам чи дачникам, як краще доглядати домашню живність. Газета по суті складається з кількох видань: власне "Эхо", додатки "Досье 02", "Хозяюшка".
Дуже важливо, що в інтернаціональному поліському краї, де багато російськомовного населення, одні матеріали в газеті "Эхо" виходять українською мовою, інші - російською. Це теж одна зі складових популярності. І що б там не волали борці з русифікацією, які тепер наступають на граблі насильницької українізації, головний редактор Володимир Яцкевич вважав, що справжні патріоти - гостинні українці - повинні будувати свою державу такою, щоб у ній почувалися затишно, комфортно люди усіх національностей, що народилися в нашому краї чи приїхали до нього. Відтак в усіх буде повага і до всього українського. Правильність цієї тези Яцкевич довів своїм життям і працею, пропагуючи справжній, а не шароварний, український патріотизм і народні традиції. За це його полюбили і прийняли до своїх лав українські козаки Поліської Січі. Журналіст та армійський офіцер запасу Яцкевич став генерал-осавулом Українського козацтва. Його військом у кращі для друкованих видань часи були понад 350 тисяч читачів видань "Эхо" і виборців. Армійською мовою це півтора десятка дивізій! І зараз дітище Яцкевича лишається флагманом газетного ринку області.
Газету, яку Володимир Яцкевич уже четверте десятиліття впевнено вів через політичні й економічні шторми, поважає влада. Володимир Михайлович не любив слова "боїться". Бо будь-хто, на його думку, повинен жити й працювати не за страх, а за совість. І тим, у кого страху перед Богом і людьми інколи немає чи совість задрімала, журналісти "Эхо" спуску не дають. За те, що газета активно відстоює насамперед інтереси простих громадян, читачі не раз обирали Володимира Михайловича депутатом обласної ради. І він активно допомагав людям. Не одну сторінку віддавав читачам - друкував у рубриці "Пошта головного редактора" найцікавіші, найгостріші листи з коментарями. Не любив чужоземного презирливо-безликого слова "електорат". Любив людей, любив народ, допомагав порадою, діями, грішми. Поважав навіть опонентів, яких не завжди є за що любити. Бо це теж, вважав він, наші люди і тільки так, на його думку, можна досягти національної і суспільної єдності.
Яцкевич ніколи не мав високих покровителів. Найпершими покровителями і добрими наставниками у нього були батьки, прості сільські трудівники, й односельці. Вони навчили сина головному - працелюбності і порядності. На знак вдячності всім людям праці, на яких тримається світ, 11 років тому Володимир Яцкевич разом зі своїми друзями встановив й урочисто відкрив у рідному Верлоці перший в Україні пам’ятник сільським ковалям, які здавна кували плуги і зброю, кували героїчне минуле країни як фундамент для не менш славного майбутнього.
...Здається , зовсім недавно, 20 квітня, ми, його друзі і колеги, вітали Володимира Михайловича з 75-річчям. Він народився навесні, коли на Полісся повертаються з далеких країв бусли і світ зачинає нове життя. Чи не тому сам виглядав значно молодшим своїх поважних років і був сповнений енергії, творчих задумів. Десь за тиждень до страшної звістки я зателефонував йому. Він радів, коли я розповів, що його газети "Эхо" і "Хозяюшка" успішно продаються не лише на Житомирщині, а й у кіосках столиці. Мені здалося, що голос у Володі якийсь слабенький. Я подумав, що, мабуть, втомлений. А друг не зізнався, що на той час був уже в лікарні з ковідом. Колеги розповіли, що він не зробив щеплення. Можливо, це була одна з небагатьох його помилок, які усі ми інколи робимо в житті. Досі не віриться, що його душа полетіла у вирій. Нам його не вистачатиме.
Люди, бережіть себе!
Володимир ШУНЕВИЧ,
лауреат республіканської премії "Золоте перо",заступник головного редактора газети "АНТОНОВ" державного авіабудівного заводу (Київ - Житомир)
Володимир Яцкевич (ліворуч) та автор привітали з 90-річчям свого директора школи - заслуженого учителя України, колишнього партизанського командира Петра Васильовича Жудру, лютий 2011 року.
Фото автора
