Ти ТАМ уже – і так тебе бракує!
А пам’ять невблаганна, наче дзвін…
Насправді час нічого не лікує,
Це лиш здається, що лікує він!
Здається, тільки вчора ми задушевно бесідували з ним в його затишному кабінеті шефа газети «Эхо». Відірвавшись від матеріалів у свіжий номер, він детально розпитував мене про мої справи, про найбільш важливе – перепитував, уточнював. Без кінця жартував, відверто розповідав про себе, підбадьорював і мене, і себе: «От побачиш: все буде добре!». На столі перед ним розривалися телефони, і Володя, піднімаючи то одну, то іншу трубку, тут же, при мені швидко проясняв питання: з кимось – по-діловому чітко й лаконічно, з іншими – з притиском, жорстко, з третіми – з притаманним лише йому своєрідним гумором…
Здається, це було тільки вчора! Але час невблаганний: вже минуло 40 днів після його несподіваного відльоту у Вічність – туди, куди рано чи пізно потрапить кожен з нас…
40 днів – час дуже незначний для того, щоб сповна осмислити все значення його неординарної особистості, його життєвий діапазон і заслуги, об’єктивно оцінити все зроблене ним для родини, редакційного колективу, друзів і товаришів, для області і, якщо хочете, і для країни. «Велике можна побачити тільки на відстані!» – зауважив колись класик, і я переконаний, що постать Яцкевича ще далеко не оцінена до кінця, що її ще треба і будуть осмислювати, віддаючи йому належне!
Однак уже зараз є очевидні моменти, з якими, я певен, погодяться усі, хто знав його і мав честь бути його другом, працювати з ним пліч-о-пліч.
По-перше, перед нами журналістський феномен, аналогів якому в Україні, здається, нема. Понад 30 років успішно очолювати найбільш рейтингову газету Житомирщини, попри всі політичні метаморфози і ринкові підводні течії, – для цього, безперечно, потрібно було мати неабиякі організаторські здібності, бути, як тепер модно казати, суперменеджером. Яцкевич зумів створити «зіркову» газету, в якій працювали і працюють винятково талановиті журналісти, справжні майстри слова. Для підтримки трудового колективу, працівників редакції він ніколи не шкодував нічого!
Безконечною організаторською роботою Володимир Михайлович, безумовно, наступав на горло власній пісні. Він був змушений відволікатися від широкої практичної журналістики, хоча володів неабияким літературним і журналістським талантом, який неодноразово доводив своїми книгами і публікаціями в газеті і на сайті, у власній редакторській колонці.
Я думаю, що він свідомо поклав його на олтар колективу, зосередившись на широкій праці в інтересах області і людей. Така вже в нього була вдача – не миритися з Несправедливістю, не мовчати, коли чув Неправду, йти в атаку, коли бачив Кривду. Так, для цього йому доводилося постійно боротися – ціною власного часу і здоров’я, власного іміджу. Дехто й досі вважає його різким і грубуватим, прямолінійним в оцінці і вирішенні складних життєвих питань, але по-іншому на його місці, мабуть, діяти не зміг би ніхто. Яцкевич був Борцем до останніх днів свого життя!
Окремо слід сказати про його порядність. Володимир Михайлович багато років був у політиці. Обирався депутатом обласної ради, співпрацював з політичними партіями та їх лідерами, мав при цьому імідж депутата, який ніколи не піде на компроміс заради власної вигоди. І зараз ніхто, я підкреслюю – ніхто не зможе дорікнути йому у політичному пристосуванстві і в політичній невибагливості, у погоні за власними шкурними інтересами, що ми, на жаль, так часто спостерігаємо довкола себе. Таким же порядним він був і в стосунках з нами, друзями, не допускаючи в них недомовленість і двозначність. У нього були на це свої тверді життєві принципи, які він чесно сповідував до свого останнього подиху.
Мене з Володимиром Яцкевичем пов’язувала багаторічна дружба, за яку я йому безмежно вдячний. Він був не з тих, хто при зустрічі починає тебе обіймати і щебетати «Привіт, братуха!». У нас була зовсім інша, по-чоловічому стримана і строга дружба, головне в якій – не словесні викрутаси і пустопорожні обіцянки, а конкретні справи і реальна підтримка. Я сповна відчув це на собі кілька років тому, коли потрапив у непросту життєву ситуацію, і Володя тут же, без базікання, простягнув мені свою руку допомоги. Тоді в Житомирі це зробили лише кілька чоловік, і він був першим.
Звичайно, Яцкевич не був святим – їх серед нас немає і бути не може! Він визнавав свої помилки і ніколи не намагався видавати себе безгрішним янголом. Не виключено, що дехто з його колишніх опонентів і недругів (а такі були!) спробує колись кинути у своїх споминах тінь на світле ім’я Володимира Михайловича. Але я переконаний, що кожен з тих, хто добре знав його особисто – і родичі, і друзі, і колеги по роботі – лише посміхнуться на ці вигадки як на цілком безпідставні і безглузді.
Я вірю що безсумнівні заслуги Володимира Михайловича Яцкевича перед громадою Житомирщини ще будуть належно поціновані! Що вийде книга спогадів про нього, з якої ми дізнаємося ще багато невідомого, цікавого і повчального про його непересічну особистість. Що буде засновано обласну журналістську премію його імені, котрою відзначатимуть особливо талановитих журналістів і кращі редакційні колективи...
Сьогодні увечері знову думав про це, запаливши поминальну свічу пам’яті у своїй житомирській квартирі. І знову тихо казав йому прямо в очі на його фотографії: «Вічна і світла пам’ять тобі, мій давній незрадливий Друже!»…
Василь ГОЛОВЕЦЬКИЙ, заслужений журналіст України, письменник.
