В останню суботу листопада 2024-го року, у третій рік війни Росії з Україною, виповнюється 91-й рік від організованого сталінським режимом Голодомору. Штучний голод Україна та ще багато країн світу визнають геноцидом.
Чимало написано, знято фільмів про цю ідеологічно-людененависницьку пандемію ХХ століття. Багато й чулося. Пригадую, скажімо, як одного разу запитав у свого наставника, вчителя-земляка, відомого поета й публіциста, автора вже народної пісні «А льон цвіте синьо, синьо...» Василя Юхимовича: «Що це ви, Лукичу, постійно жуєте, чи не жуйку, бува?» Він розсміявся щиро і сказав: «Так, Вікторе, жуйку, але ту, яку мама мені ще під час голодомору давала... Це – шматочок хліба... балабуха така собі».
Потім Василь Лукич ще не мало розповів про той страшний період у своєму житті. І то була зовсім не шкільна розповідь, не з книжок та газет. Життєва, правдива, і водночас жахлива, не зовсім сприйнятна. Тож, коли я тепер чую десь, або ж читаю щось про голодомор у рідній державі, то завжди задаю собі питання: «А чи могло цього не трапитися тоді?» І ось тепер твердо переконаний: «Так, могло!»
Цей висновок напросився ще тоді, коли я почав друкувати в 2006 році у своїй газеті «Вечірній Коростень» книгу одного з найактивніших членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні Андрія Куліша «Голодомор 1921-1923 років в Руси-Україні як продовження етнічної війни 1917-1921 років», видану у Харкові в 2003-му році. Це досить глибокі за фактажем дослідження, зроблені на основі багатьох документів, повідомлень та свідчень тогочасних авторів, що передували жахливій трагедії. І я, і колектив газети тоді пережили справжній шок, адже куди тільки не викликали мене, як редактора і депутата (на той час) міськради: і до міліції, і в прокуратуру, і на депутатській комісії розглядали, і на експертизу газету до Києва надсилали. А тодішній секретар міськради, така собі пані Катерина, навіть з бібліотеки вилучила ту «ворожу» книгу...
Ось що говорить у вступі до книги її автор Андрій Куліш: «Про голодомори написано так багато статей, досліджень, свідчень очевидців, що здавалось би, немає про що вже й говорити. Один професор історії України так мені й сказав: «Питання вичерпане, нічого нового ми не знайдемо». Але як на мене, то воно далеко не вичерпане: приблизно відома дуже велика кількість жертв, відомі засоби здійснення злочинів, але дуже мало сказано про організаторів злочинів та їхні мотиви. Проблема голодоморів, таким чином, з історичної перетворюється на історико-кримінальну. Роботи, які ці питання порушують, аналізують та висвітлюють, можна порахувати на пальцях однієї руки.
Часто доводилося чути, головним чином, від наших псевдопатріотів, що українські селяни були дуже непокірні, часто повставали, тому їх треба було усмирити, для цього й скористалися голодоморами.
Але це неправда. Найбільше антибільшовицьке селянське повстання було на початку 1921 року в Тамбовській губернії під проводом Антонова. Чому ж тамбовських селян не вимордували голодом?..
У 1932-1933 роках українських селян просто виморювали голодом, щоб загнати до колгоспів – є і таке «пояснення».
Проте і це чистісінька брехня. Адже до 1932 року 80-90 відсотків українських селян, як овець, вже було загнано до колгоспів, ніякого серйозного опору при цьому вони не чинили.
Чому ж тоді майже десять мільйонів покірних рабів було знищено в 1932-1933 роках? Більше того, щоб вимордувати таку величезну кількість людей, у них треба було спочатку все забрати, загнавши до колгоспів.
Сталін «українців не любив» – ще одне «пояснення». Але якщо, скажімо, ви нелюбите свого підлеглого по роботі, а того (не дай Боже!) уб'ють у під'їзді, то чисправедливо буде лише на цій підставі звинувачувати Вас у цьому злочині? Мотиви мусять бути серйознішими».
І вони існували, бо якщо б це було навпаки, то цього жаху, як я писав на початку, не сталося б. «Голодомор 1921-1923 роках в Руси-Україні був першою пробою сил, – за словами того ж Андрія Куліша, – досвідом, на якому відпрацьовувався значно більший за розмахом людомор 1932-1933 років, що мав метою тотальне винищення українців. Хто здійснив голодомор 1921-1923 роках, той планував і учинив людомор 1932-1933 роках, хоча це явно і не дуже помітно, тому недосвідченому читачеві може подаватись науковоподібна нісенітниця. А щоб зрозуміти, хто організував голодомор 1921-1923 років, треба спочатку, на мою думку, уважно придивитися до складу правлячої кліки більшовицької імперії та її дій в 1917-1921 роках, яка повільно, дуже повільно змінювалася Сталіним протягом майже 20 років».
Отож можна зробити незаперечний висновок, що голодомори в Україні були ретельно сплановані та мали за мету знищення української нації, в першу чергу українського селянства – носіїв української мови, звичаїв і традицій, моралі й духу непокори. А мова, як зазначив у свій час митрополит Іван Огієнко, є душею народу. На боці цієї думки і той факт, що в Радянському Союзі ніяк не прагнули визнати саму наявність штучних голодоморів.
Адже Асоціація дослідників голодоморів в Україні, інші громадські організації неодноразово зверталися до вищих державних органів країни з пропозиціями про встановлення офіційного Дня пам`яті жертв голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні. І тільки 26 жовтня 1996 року Кабмін України прийняв постанову про 65-ту річницю голодомору...
Відтак чимало прогресивних політиків, представників творчої і робітничо-селянської інтелігенції усвідомили, що голод в Україні було спровоковано, щоб учинити масове винищення кращих сил українського народу, тримати його в страхові й покорі. І ніякі засухи чи дощі, як того хочуть окремі демагоги й політикани, не могли спричинити подібного геноциду, окрім комуністично-більшовицької еліти, яка засідала на той час в кабінетах Кремля. Дивує і позиція окремих сучасних представників інтелігенції щодо поняття «геноцид».
Коли я перебував у Франції, запитав якось свою давню знайому, жительку південного містечка Пуї су Шарльйо, що неподалік Руану, Елен Дешарм, що вона знає про голодомор в Україні. Відповідь була досить простою: «На жаль, нам дуже мало відомо про цю велику катастрофу, яку вчинили ваші колишні комуністичні правителі... Але ми знаємо про Сталіна, його комуністичний тоталітарний режим. Мій татусь Еміль – військовий, дещо розказував про це страхіття. І якщо у вас є така можливість, то ви теж завжди розповідайте про це своїм дітям, онукам, щоб не повторилася катастрофа».
Так, погоджуюсь, це – справді катастрофа, не вигадана, навіть не боюся цього слова – «терор», котрий за даними різних дослідників поглинув 10 мільйонів ні в чому не винних людей, які могли б... гіпотетично, принаймні, – зупинити сталінські чистки в 37-му році, не допустити нападу Гітлера, чи, скажімо, набагато пришвидшити кінець коричневої чуми – фашизму. А скільки «золотих рук і голів», талановитих письменників, нобелівських лауреатів могла б дати Україна світові...
«Я пережив це страшне лихоліття, спогади від якого залишаться на все життя. Пригадую, як люди пухли і помирали з голоду. Лютував тиф. Не даючи собі ради, дехто сходив з розуму. Багато просили милостиню. Але, що можна було їм дати, якщо самим не було чого покласти до рота. На колгоспних полях, якщо залишались колосочки, чи якась картопля, то їх просто приорювали. Не давала тодішня влада ні зернинки підібрати. Кого ловили, то били. Над людьми знущались, як могли, морили голодом, а скирти обмолоченного хліба лежали попід залізницею, мокли під дощем, поїдались птахами… Страшно подумати, що тоді творилось. Та, створений штучно, голод не зламав нашого народу. Він вижив, витерпів. І житиме вічно», –згадує Іван Антонович Ловчий, який під час голодомору проживав у Народичах, що на Житомирщині.
Але Сталін та його оточення сприймали трагедію українського села по-своєму, як чергову перемогу комуністичної ідеї. Один із соратників «вождя народів» Мендель Хатаєвич, що керував на тоді кампанією зернозаготівель із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди».
У подібному дусі висловлювався і Лазар Каганович. Коли під час його промови на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) один із учасників кинув репліку про те, що в селах «уже людей почали їсти», він цинічно відповів: «Якщо ми дамо волю нервам, то їсти будуть нас з вами... Це буде краще?..»
Ні, це не було «краще». Комуно-більшовицька верхівка свідомо йшла на масові знищення українського селянства, запустивши пекельний маховик геноциду.
«Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», – писав англо-американський історик, професор Роберт Конквест. Вперше побувавши ще студентом у 1937 році в СРСР, він спромігся аж через 30 років написати свою фундаментальну морнографію «Великий терор. Сталінські чистки тридцятих років».
Дійшов висновку, що голодомор повинен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й у всіх українських етнічних територіях – у першу чергу на Кубані, Ставропіллі, Вороніжчині...
Побувавши в державному архіві Житомирщини, де зберігаються документи, що свідчать саме про масове знищення внаслідок голодомору мільйонів людей, я переконався, що джерелами для дослідження цієї теми в основному є фонди районних комітетів КП/б/У – інформполітлисти, звіти, огляди, інформації про хід хлібозаготівлі, проведення сільгоспкампаній. Цифри в документах – реальне свідчення злочину уряду проти свого народу. Красномовніше цитат з документів про голодомор, що починався з «Продовольчих труднощів», ніхто сказати не може.
Навіть деякі комуністи на місцях розуміли, що діється щось нелюдське, жахливе.
Ось що писав секретар Коростенського райпарткому Тільман секретарю обкому КП/б/У Ілліну: «В даний момент продовольчі труднощі в районі надзвичайно великі. Перебуваючи в деяких селах, перевіривши на місті, я переконався, що необхідна термінова допомога. Бюро РПК просить відпустити 50 тонн хліба для надання допомоги червоноармійським колгоспам, національним і прикордонним колгоспам, також необхідно надати допомогу і одноосібникам господарства».
Але «червоні комісари» не звертали уваги на такі листи і продовжували свою чорну справу, вимітаючи «червоними мітлами» із селянських осель все до останньої крихти. Зокрема на Житомирщині люди вмирали сотнями вдень, пухнучи від голоду й потерпаючи від шлункових захворювань не тільки в селах, а й у містах.
«У той суворий чорний рік мені трапилось побувати в одному із сіл Коростенського району, – згадує очевидиця тих подій у книзі Олександри Веселової «Пам'ять про жертви голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні: смертність й ушанування загиблих», – щоб навідати знайомих. Від залізниці до села 10 кілометрів я йшла пішки. Вздовж майже усієї дороги тягнулись селянські хати – усі, за винятком двох-трьох, з забитими дошками вікнами і дверями. Двори й господарські будівлі (хліви, свинарники, курятники) лякали своєю пустотою й тишею... В одній з хат двері були відчинені. Я вирішила зайти. Мороз пішов по шкірі. Схилившись над столом, сидів мертвий старик, а на печі лежала нерухома жінка, біля неї – двоє діток, з викривленими ротами й скрученими пальчиками. З криком вискочила я з хати».
А ось що пишуть люди, що пережили страхіття під назвою «геноцид» (ці записи я взяв з Житомирського архіву).
Наталія Іванівна Деменчук, 1915 р. нар., с. Межирічка: «Голод був такий, що вмирали люди... Податки були великі. Ходили по хатам і все забирали. Не було кому заступитися. Отак на кого нападуть, все заберуть і винного нема».
Надія Олександрівна Марчук, 1921 р. нар., с. Межирічка: «Вивезли весь хліб на поставки. Вивезли і насіння. Начальство боялося, щоб люди не з'їли зерно. Селянам залишався стоколос – відходи зерна. На трудодень цього бур'яну попадало по 200-300 грамів. Було, що більше нічого не давали. Забирали й те, що виросло. Дуже були великі налоги, але найбільше
мучила позика. «Підписуйся, – наказують грізно, – на 400-500 рублів». А де їх взяти? Їсти нічого нема. Ледь ноги волочиш, а на роботу йди, налог плати. З полови і листя готували «пряники». Бувало, визвуть людину в сільраду і гримають: «Чому не платиш податку?» А де людині було взяти гроші, коли й одної копійки в колгоспі не платять? Інколи й били. В нашому селі повністю вимерло дві сім'ї. Померли всі: батьки і діти».
Можна ще багато розмірковувати з приводу голоду-геноциду, наводити цитати, спогади, але це не вплине на головну думку, котру досить вдало сформував історик і філолог Сергій Білокінь у своїй книзі «Голодомор, різні типи й способи терору»: «Голодомор мав виразно антиукраїнський характер, він відбувався не на адміністративно-територіальній частині країни, а саме на українській етнічній території, включаючи Кубань тощо. Він вдарив по етнічному ядру української нації, оскільки більшість людності складали українці, а більшість українців складали селяни. З другого боку, широкомасштабний терористичний захід було спрямовано проти соціальне локалізованої частини населення – українського селянства. Коли селянство вимирало, міська людність так чи сяк, але могла існувати».
...І ось сьогоднішній день, зрештою, коли нам, нащадкам, залишилися тільки скупі спогади, знімки жителів Коростенщини, різні документи, матеріали, що не всі політики до кінця усвідомлюють їх важливість. Не завжди належним чином пошановують історичну правду. Я ж думаю, зокрема, щоб краще їм осягнути цей сумний і водночас страшний збірник документів, мабуть, потрібно навести слова мого друга, колишнього голови Коростенської райдержадміністрації Сергія Костюченка, сказані під час закладання першого каменю на місці спорудження пам`ятного знака замореним голодом у 1932-1933 роках у селі Мелені, що на Коростенщині: «Чимало років минуло з того жахливого часу, але пам`ять про тих, хто загинув голодною смертю, хто став жертвою незрозумілих політичних рішень житиме вічно. Нехай цей пам`ятний знак стане запорукою того, що ми цього більше ніколи не допустимо».
Так, це справді – святий обов`язок перед тими, кого більше немає, і не буде з нами, і перед нашими нащадками. Щоб ми пам'ятали і не допустили повторення!
Віктор ВАСИЛЬЧУК
